Закон «Про освіту» прийнятий Верховною Радою України 5 вересня 2017 року і підписаний Президентом України 25 вересня 2017 р., викликав значний негативний резонанс в окремих країнах, влада яких вважає, що ст. 7 даного закону, що визначає мови навчання в освітніх закладах, порушує права їх національних меншин і суперечить міжнародним правовим актам, ратифікованим Україною.

Більш гостра, порівняно з іншими країнами, реакція Румунії та Угорщини на мовну складову Закону «Про освіту», яка нібито дискримінує їх національні меншини в Україні, була цілком передбачуваною. Для цих країн підтримка збереження національної, культурної, релігійної ідентичності своїх меншин за кордоном є складовою державної політики. Особлива увага приділяється громадам, що існують у сусідніх країнах, на землях, що раніше входили до складу Румунії та Угорщини.

Звинувачення, висунуті Україні низкою країн – сусідів ЄС в тому, що ст. 7 Закону «Про освіту» порушує міжнародні нормативні документи, ратифіковані Україною, не відповідають дійсності:

1. У Загальній декларації прав людини (1948) говориться лише про право кожної людини на освіту і про пріоритетне право батьків на вибір виду освіти для своїх малолітніх дітей, але не про мову освіти (ст. 26). Також говориться про те, що освіта «повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими або релігійними  групами».^[1] Очевидно, що цьому може сприяти лише загальнодержавна система освіти, і єдина мова викладання виступає при цьому головним об’єднавчим чинником. Натомість фрагментація освітнього простору за національною і мовною ознаками має протилежний ефект.
2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966) проголошує: «У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» (ст. 27)^[2]. Очевидно, що ні Закон «Про освіту», ні жоден інший закон України не порушує це право.
3. Згідно з Конвенцією ООН про права дитини (1989), «у таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей чи корінного населення, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» (ст. 30). Водночас у ст. 29 зазначено, що освіта дитини має бути спрямована на «виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних цінностей країни, в якій дитина проживає»^[3]. Цим положенням Закон України «Про освіту» також не суперечить.
4. Протокол № 1 до Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основних свобод (1952) проголошує, що держава «поважає право батьків забезпечувати освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань», однак нічого не говорить про обов’язок держави забезпечувати фінансово та організаційно реалізацію цього права, так само як і про мову навчання (ст. 2)^[4].
5. Згідно з Рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин (1995) держава зобов’язується «створити особам, які належать до національних меншин, рівні можливості для доступу до освіти всіх рівнів» (ст. 12) і визнає «за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та навчальні заклади і керувати ними», не несучи при цьому жодних фінансових зобов’язань. Умови для викладання мов національних меншин або навчання цими мовами держави «намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем… без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою»(ст. 13). У Рамковій конвенції також зазначається, що держави утримуються від політики асиміляції «без шкоди для заходів, що вживаються згідно з їх загальною політикою інтеграції» (ст. 5), тобто остання визнається такою, що має пріоритет^[5].
6. Згідно з Документом Копенгагенської наради Конференції з людського виміру ОБСЄ (1990), держави-учасниці будуть прагнути гарантувати особам, що належать до національних меншин, належні умови «для вивчення своєї рідної мови або навчання своєю рідною мовою» (п. 34 )^[6]. Таким чином держава має вибір між двома можливостями, і реалізацію першої з них Закон «Про освіту» повністю забезпечує.
7. Паризька хартія для нової Європи (Підсумковий документ Наради з безпеки і співробітництва в Європі, що відбулася в Парижі 21 листопада 1990 року) лише підтверджує, що «етнічна, культурна, мовна і релігійна самобутність національних меншин буде захищена і що особи, які належать до національних меншин, мають право вільно виражати, зберігати і розвивати цю самобутність без будь-якої дискримінації і в умовах повної рівності перед законом»^[7]. Очевидно, що ні Закон України «Про освіту», ні жоден інший закон України не зазіхає на самобутність національних меншин і не перешкоджає її вільному вираженню, збереженню і розвитку.
8. Що стосується Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (1992), то зобов’язання, взяті на себе Україною у зв’язку із ратифікацією даного документа, передбачають варіативність у застосуванні відповідних положень. Наприклад, підпункт iv) пункту с) ст. 8, який зобов’язалася застосовувати Україна, дає можливість для держави вибирати між навчанням регіональними мовами або мовами меншин в рамках системи середньої освіти і викладанням їх як окремого предмету. Те ж саме передбачають і підпункт iv) пункту d) стосовно застосування згаданих мов у системі професійно-технічної освіти і підпункт ііі) пункту е) стосовно їх застосування у системі вищої освіти, а саме можливість їх викладання у відповідних навчальних закладах як окремого предмета, про що і йдеться у ст. 7 Закону «Про освіту»^[8].

Отже, всупереч твердженням окремих представників влади сусідніх держав, ст. 7 Закону «Про освіту» не суперечить жодному міжнародному документу, ратифікованому Україною.

Положення Закону, що стосуються мов навчання, не становлять загрози для мовно-культурної самобутності національних меншин і не спрямовані на їх асиміляцію.

Інформацію підготовлено за матеріалами Національного інституту стратегічних досліджень